(25 травня 1960 р - 04.08.1980 р.)

Українець, воїн-інтернаціоналіст, гвардії сержант, заступник командира десантно-розвідувального взводу 201 мотострілкової девізії 40 окремої армії Туркестанського військового округу. Народився 25 травня 1960 року в мальовничому селі Будичани Чуднівського району Житомирської області у багатодітній сім’ї хлібороба. Батько – Іван Власович (1915-1994 рр) – інвалід ІІ групи Великої Вітчизняної війни, кавалер 7 бойових нагород, працював на хліборобної ниві. Мати – Віра Романівна (1918-1990 рр) – мала урядові нагороди, персональна пенсіонерка Житомирського обласного значення, нагороджена орденом та двома медалями, все життя працювала в рідному селі на різних роботах. Батьки виростили 7 дітей: 5 синів та 2 дочки. Миколка, а саме так називали його в сім’ї, був найменшим та найулюбленішим в родині. Добрий, слухняний, доброзичливий хлопчик з білявою головою, вчився на "4" і "5".Від Бога мав добру пам’ять та здібності до навчання. Найбільше Миколка полбюбляв грати в футбол.

У 1977 році після закінчення рідної школи, Микола вступив до Київського геологорозвідувального технікуму, мріючи бути романтиком, геологом-розвідником.

17.10.1978 року був призваний на службу Московським РВК до Збройних Сил РСРС. За українським звичаєм батьки робили в рідних Будичанах проводи в армію. Майже вся молодь прийшла проводжати Миколку, у нього було дуже багато друзів та кохана дівчина. Від рідної хати до центру села Миколку несли друзі на руках, а він радісно прощався з селом, з односельчанами.

Спочатку новообраний солдат проходив службу в м. Віттенбурзі в Німеччині у військовій розвідці.  Службою був дуже задоволений. Мріяв все життя пов’язати з армією, бути війсковим, тому що в сім’ї Бричників з великою повагою та шаною відносилися до військових.

З січня 1980 року Микола служив у Афганістані, виконував інтернаціональний обов’язок. В період бойових дій виявив себе як хоробрий і сміливий воїн, хоробрий командир та вірний товариш, не раз ризикуючи життям.

9 травня 1980 року Микола одним із перших у своїй військовій частині був нагороджений медаллю "За боєві заслуги". 11 травня 1980 року Микола приїхав у рідні Будичани у відпустку. Неохоче він росповідав про правду тієї війни, про смерть своїх друзів. Він був вірний словам військової присяги до останнього подиху.

Протягом кількох днів, з 2-3 серпня 1980 року розвідувально-десантна рота вела важкий бій з переважаючими силами супротивника в районі міста Кішим. Взводу було віддано наказ знищити душманів на одному зі схил гір. Під сильним вогнем противника сержант повів солдат у бій. Він особисто знищів дві ворожі вогневі точки.  Бойове завдання було виконано дорогою ціною – десятки молодих патріотів не повернулися ніколи до своїх матерів, навічно залишившись у світлій пам’яті. Смерть забрала Миколку за 1,5 місяця до закінчення служби в армії, він прожив 20 років 2 місяці і 10 днів.

За мужність і відвагу був посмертно нагороджений орденом Червоної Зірки. Похоронений у рідному селі Будичани Чуднівського району. Його іменем названа вулиця села, де розташована хата батьків. Героїзм Миколи Бричника вартий бути прикладом для підростаючого покоління захистників Вітчизни.

У Будичанській середній школі, яка з листопада 2002 року носить ім’я воїна-інтернаціоналіста Миколи Бричника, створено музей.Щороку до дня виводу Радянських військ з Афганістану в школі проводиться міжобласний турнір з міні-футболу пам’яті воїна-інтернаціоналіста Миколи Бричника.

Щороку 9 травня на День перемоги на могилі Миколи Бричника відбувається мітинг пам’яті цього мужнього солдата, на якому виступають його друзі, односельчани, учні Будичанської середньої школи.