Роки поклали свої помітки на обличчі Івана Власовича, помережили, засріблили скроні. Вже подавно на пенсії.

-         Не зоглянувся, як пролетіли мої літа, - зітхає.

В очах сум…

- Велике горе спіткало мене, - додав. – За півроку два сини поховав.

Анатолій працював на рудниках у Заполяр’ї. І коли в шахті загрожувало бідою, він не задумуючись, кинувся у найнебезпечніше місце, щоб запобігти аварії. Це коштувало йому життя.

   До болі малий відрізок дороги у великій світ відміряла доля і для Миколи – цього життєрадісного і мрійливого хлопця. Коли він пішов на службу в Радянську Армію, Іван Власович не раз отримував листи-подяки від Миколиних командирів за прекрасне виховання сина. Приємно і радісно було на душі у батька від того, що він відмінник бойової і політичної підготовки, збагачує знання, світогляд.

   Пишались своїм вихованцем вчителі Будичанівської середньої школи. Був він ініціативним, охочим до всяких корисних справ, добре й старанно вчився, активіст комсомольського життя.

    І раптом прийшло повідомлення з військової частини. Член ВЛКСМ, молодший сержант Микола Іванович Бричник загинув смертю героя при виконанні завдання батьківщини.

    Невдовзі по цьому родину Бричників відвідав рай військком Микола Олексійович Колесник.

-         Дорогі Іван Власович і Віра Романівна, - сказав він. – Батьківщина втратила свого вірного захисника, справжнього патріота, а ви – гарного сина. – Невимовна наша скорбота. Її вгамує лише глибоке усвідомлення того, що Миколине життя і подвиг залишаються в людській пам’яті  яскравим взірцем високого служіння рідній Вітчизні, нашому народу.

    Від імені та за дорученням Президії Верховної Ради СРСР райвістккомісар вручив батькам славного воїна на вічне зберігання високу його нагороду – орден Червоної Зірки.

    Країть материне серце печаль і туга, самі сльози ллються. Не легше й батькові „Ой, синку,мій, синку” шепоче про себе Іван Власович.

   У Бричників є ще дві дочки і два сина. Аркадій вчителює в Борисполі, що під Києвом, менший Віталій – лікар-стоматолог Іванопольскої дільничної лікарні. Його портрет на Дошці пошани кращих комсомольців Чудновщини. Дочка Надя працює головним бухгалтером в одній з установ Київа, а Раїса – викладач профтехучилища в Полтавській області.

    Іван Власович сам славна і добра людина, чесний сумлінний працелюб. Такі ж у нього діти. Вони перейняли від батька всі риси його характеру, скромність, душевність, уподобання, природжену селянську мудрість і кмітливість, розуміння, що значить бути людиною.

   Як гордились і гордяться сини і дочки, що їх батько був передовим комбайнером Будичан, що на нього  рівнялись всі механізатори колгоспу, переймали й запроваджували його методи праці. І коли у 1937 році господарство отримало найкращий у той час комбайн „Комунар”, його вручили Бричнику. Працював він на ньому аж до початку Великої Вітчизняної війни.

    І на фронті Іван Власович бився з ворогами рідної землі за свою країну, за життя як совість веліла. Орден Слави першого ступеня, Орден Червоної Зірки, медалі „За відвагу”, „За бойові заслуги”, інші відзнаки за ратні подвиги – найліпшим чином характеризують його солдатську болість і хоробрість.

   В складі колишньої п’ятої танкової бригади хороброго полковника Чугунова зв’язківець Бричник звільнив Проскурів, Львів, громив ворогів на Сандомирському плацдармі, вигнав їх з польської землі, брав Берлін, Дрезден.

   Під час одного бою раптово порушився зв’язок штабу з наступаючими частинами. Бричнику дали наказ будь що відновити його. Довкіл рвались снаряди, свистіли кулі, ревли танкові мотори. А Бричник все повз і повз вперед, з’єднуючи порваний кабель то в одному, то в другому місці. Як зрадів, коли зрештою його голос почули у штабі.

-         Що бачиш? – спитали.

-         Десятки коробок (тобто танків).

-         А тепер добре пильнуй. Посилаю один горіх (тобто снаряд).

-         Недоліт.

-         А тепер?

-         В самий раз!

Через якусь хвилину з штабу знову запитали:

-         Що з коробками?

-         Горять.

І ворожі танки повернули назад. Радянська піхота кинулась на ворожі позиції.

   Коли Бричник повернувся в штаб, його начальник Суботін міцно стиснув зв’язківця в своїх обіймах.

   Так воював Іван Власович Бричник – хлібороб за покликом землі і серця, солдат – за обов’язком громадянина своєї країни, її патріота. І діти пішли в нього. 

Автор Л. Прус

Газета „Прапор комунізму” №91 (6359) від 2 серпня 1983 года