Зоряної травневої ночі загальмувала біля Будечанської траси попутка. З неї хутко вийшов хлопець років двадцяти у військовій формі і попрямував до села. На якусь мить зупинився, поглянув у небо. На рідні зорі. А вони сяяли, переморгуючись, догідливо освітляючи йому шлях. Бо ж солдат отримав коротку відпустку додому з війни. З Афганістану. Але не радів цьому...

Не мав би він цих двадцяти днів, якби не горе у сім’ї. Ше з Афганістану Микола Бричник писав: „Добрий день, мамо і тату! Палкий привіт із Термеза!

Мамо, напишіть, що із Толиком. Од мене нічого приховувати не треба. Його пошкоджено? Він у лікарні? Пишіть як є. Бо неправда ніколи не заспокоїть.

... Вчора мені присвоїли звання молодшого сержанта. Ми живемо у степу. Поруч немає жодного будиночка. Будемо стояти на кордоні з Пакистаном. Уже весна, відкриваються гірські перевали, душмани спускаються з гір, будуть переходити кордон.



Народ в Афганістані бідний і неграмотний на 80 процентів. Фанатично релігійний. У них є смертники. Щоб зняти якусь провину, вони можуть вбити невірного – тобто росіянина.. Недавно перерізали сім’ю радянського робітника, що тимчасово працював в Афганістані...”

Після цього листа взнав про смерть брати. „Мамо, батьку, це велика втрата. Тут  не допоможуть ні сльози, ні умовляння. Бережіть один одного. Має прийти офіцерське повідомлення про смерть. Тоді я отримаю дозвіл на відпустку. 16.04.1980 Темеріз-1”.

Легесенько постукав у двері: „Це я – Коля.” „Коля!” – зойкнула старенька мати, і той зойк покотився од печі, до вікна, дверей, порога. „Синочку, невже це ти?!” – і заголосила. – Вже не думали, що тебе відпустять. Таке лихо з Толею.”

І вмовкли всі, позаклякали біля дверей.

Толя, старший брат, фантазер, вічний винахідник. Став, як і мріяв, інженером-випробувачем. У Норильску випробував угорські машини. І трапився в кар’єрі обвал... Поки розкопали, знайшли, то достали мертвого.


Наступного дня сиділи за батьківським столом Колині брати Вітя і Аркадій, сестра Рая, батько – Іван Власович і мати – Віра Романівна, дядько – батьків брат.

Розкажи ж нам, старим воякам, як потрапив ти з Германії в Афганістан, - прохав батько.

- Та перевели нас... – неохоче відповідав Микола.
- Синку, та там же справжня війна, як же це „вони” вас туди перевели? – зі сльозами в очах, якось боязно, запитала мати.

Та чи міг розповісти він усе матері, чи можна те страхіття описати, переповісти? Показав замітку в газеті „Гори люблять відважних” – називається вона. В ній мовилося про командира екіпажу вертольоту і десант. Старший лейтенант Олександр Дрямов, лейтенант Микола Лось і молодший сержант Микола Бричник отримали завдання: знайти у вказаному квадраті „противника”, „знищити” його і після виконання завдання повернутися назад.

Наче все описано як було, крім одного: літала горами луна не од навчальних пострілів, а од справжніх. За цю розвідку з боєм командування частини нагородило Миколу Бричника грамотою „За відмінні успіхи у бойовій і політичній підготовці, дисципліну і службу в рядах Збройних  Сил Союзі РСР. Дома Микола ночами майже не спав.


- Ні, Вітю, дорогі мої, рідні, - казав Микола всім дома, - не можу я. Там на війні хлопці, такі ж як і я. Як я їх кину. Поїду, дослужу, ще ж кілька місяців залишилось.

Старенький батько тепер живе сам. Не витримало материнське хворе серце другого смертельного удару: Віра Романівна померла.

Іван Власович досі має питання до командира щодо обставин загибелі Миколи. Вони їхали на бронетранспортерах, потрапили на величезний загін душмана. Було вбито двох командирів, а всього 40 чоловік і майже стільки ж поранено.

Микола тоді прийняв команду на себе. Ворожа кулеметна черга забрала його життя. Друзі несли його горами. Спочатку він був живий. Про це розповідав Івану Власовичу Миколин друг, інвалід першої групи Костя. У них біла така угода: хто виживе, той батькам розповість.

І ось  загули над селом вертольоти. Солдата, що супроводжував труну з Афганістану до Будичан, тут же відправили назад, щоб ні про що не встиг розповісти.

Ще до загибелі Миколу було нагороджено медаллю „За бойові заслуги”. Але її не встигли вручити. Посмертно ж нагородили орденом Червоної Зірки.

З частини написали: „З перших днів служби Микола наполегливо оволодівав професією розвідника, став кращим у частині. Сам багато вчив бойовому мистецтву товаришів...”

Приємно, звичайно, було читати батькам ці рядки. Але ж не повернувся син з війни. Лише пам’ять залишається.

На граніті над його могилою дві дати: 25 травня 1960 – 3 серпня 1980.
Жити б йому і жити...

Валентина Восьмушко, кореспондент газети „Эхо” житомирської обласної ради афганців, березень 1991 року №7 (32).